На столі лижить підшивка, пожовтілих, газет за 1961 рік, поряд з ними чашка вже холодної кави та купа недопалків в алюмінієвій кружці. Посеред столу охайно розкладене канцелярське приладдя та трафарет з новісенькою бумагою. Тиша.

Сонце тільки починає з’являтися на обрії і поступово тіні меншають та зникають спочатку з будинків, потім дерев, а надалі світло проникає і в кімнати крізь вікна. Починається новий день…

…поступово освітлюється і кімната – спочатку вікно, крізь шибку проміння розсіюється і потрапляє на стіни, стелю, підлогу та стіл. Раптово кімната вибухає тріскотінням від відкривання хвіртки. Ховаючись від сонця, силует чоловіка, що ледь видніється за шторами, порсається у кишенях потім ще хвилинка незрозумілих жестів і кімната спалахує звуком сірників та сиґарети.

Остап, призвичаївшись до світла, розправляє штори та сідає за важкий дерев’яний стіл. Ліворуч він озирає газети, праворуч – папір. Струсивши попіл, Остап дотягується до календаря і відточеним місяцями механічним рухом відриває листок і кидає у майже повне відро поряд зі столом.

Пройшовшись по кімнаті, Остап енергійно підбіг до стільця і сів за стіл – «Середа 16 жовтня 1973 рік» та повністю припилене канцелярське приладдя дивилися йому в очі. Тиша.

Минав ще один черговий день…

***

Свого Дня народження я чекав, але не скажу, що я його очікував з нетерпінням – скоріше навпаки. Мене лякала навіть не сама цифра, а факт «святкування». Але все сталося так, що цей вечір я буду згадувати надзвичайно довго та незабутньо. Приїхавши на новосілля, час так пройшов, що всі ми вп’ятьох опинилися в моєму Дні народження. Люди, яких я давно не бачив (Шуня), люди, з якими чи не вперше тут-і-зараз познайомився (Оля), люди, з якими бачусь відносно часто (Саша), люди, з якими поєднує надзвичайно багато (Тома)…

Незабутній час і не забутня фраза «ввімкніть якусь веселу музику», і потім цей заглюк під Radiohead. З того вечора запам’яталося дуже багато речей, але особливо – це та настроєвість, той перегляд фільму та перекур вночі на балконі, коли на маленькому клаптику зібралися всі в передчутті чогось доброго.

Того разу, єдина людина, яка бачила мене вперше, а про яку я чув лише гарне і лише від друзів теж вітала мене. Слова Олі були прості, може навіть доволі церемоніальні, але пробирали до самого серця. Мабуть такою вона і була – досить стриманою ззовні, постійна аж інколи прохолодна стриманість її «Вы», а насправді веселою, доброю, сонячною та неймовірно життєрадісною…

***

Це трапилося знову майже випадково. Це був знову День народження. Здається Паша ще ввечері тоді сказав, що Олю ми не доженемо. А на ранок – що йому це майже вдалося. Не знаю, але зараз ці слова здаються пророчими… Коли я вже стало відомо про трагедію, то за день до звістки про смерть Олі, трапився дивний епізод. Зазвичай, кажуть, що якщо в церкві горить свічка, поставлена за здоров’я людини рівно – то все з нею буде добре, і навпаки. Того разу свічка Олі горіла ясно та рівно, і поставилася з першого разу…але ледь не впала. Хочеться вірити, що тобі там краще – у Царстві Божому, мабуть на те була ваша воля.

Зараз, коли вже стає все потрошку інакшим, можна зібрати всі добрі слова в річку, але і цілого океану замало, щоб сказати якою була Оля.

З.І. І ще пару слів. Вже котрий день Інтернет майорить звісткою про смерть Олі, в ЖЖ багато постів про цю подію. Але ж вона буде жити не на сторінках та не байтах, а в наших серцях та пам’яті. Вічна пам’ять тобі. korrespondent.net/ukraine/events/705704

Всегда встречается что-то, что ставит под. сомнения наши убеждения. Остаются только верить и бороться. Но, мы – люди, а значит, верить нам более свойственно, чем бороться.

Я человек, я слаб и беспомощен – с одной стороны это делает меня больше человеком, а с другой беспокоит меня: что в один прекрасный момент, я ничего не смогу сделать, когда будет необходимый момент…и к которому готовым быть нельзя. Несомненным остается только то, что несомненно будет приносить затишье и успокоение – вера, надежда, любовь и наша К°…

Таких как он ни счесть по свету, они как будто на подбор.

И не друзья, не братья с виду…

Никто не знает, что он ищет, не знает сам когда найдет.

Из переписки – деловая, из увлечений – компаний ход.

И так идет по смертному пути, не замечая поворотов,

Он был один, и вот он там.

Но, как и прежде, только сам.

***

Молодой человек стоит в сквере. Ему от двадцати пяти до тридцати пяти – на вид сказать сложно. Гладко выбрит, серый деловой костюм. В руке у него хороший мобильный телефон, а «дикота» выдает современный лэптоп.

Светит солнце, на голубом небе ветер гоняет тучи. Подходит к концу июль, а с ним и разгар отпусков. Парень держит в руке бутылку минералки, такой же дорогой марки, как и его солнцезащитные очки. Он постоянно смотрит на часы, но со стороны не видно ждет ли он кого-то, или спешит. Его темно-зеленая машина не идет ему, но подчеркивает статус.

«Стандартная» мелодия звучит слегка слышно, но парень нервно и довольно машинально подносит аппарат к уху. Разговор длится несколько секунд. Мнимое спокойствие уходит; следует второй звонок – на этот раз звонит парень. Телефонный разговор не длится больше мгновения. Парень в костюме открывает багажник и несет к урне большую охапку экзотических цветов, садится в машину и достает лэптоп. Только уголки рта выдают довольную улыбку.

Уже стемнело – ночь прекрасна. В сквере начинают показываться молодые пары, хотя некоторым уже под 60 лет. Старичок в солидном костюме мирно прогуливается с овчаркой. Непонятно что его позвало в этот сквер – может быть, это место оживляет его память о ком-то, а может быть, ночные прогулки прописал врач. Он проходит мимо террасы с авто и замечает цветы, которые уже успели завянуть, но под ночной прохладой ожили. Дедушка поднимает цветы, осматриваясь по сторонам, замечает молодого человека в машине, дверь которой открыта. С двери показывается лэптоп и приятный дым дорогих сигарет. Пожилой мужчина подзывает собаку и с сочувствием отца смотрит на парня, покачивая головой. Ведь он помнит…

Светает. Парень выходит с машины довольно усталым. Разговор по телефону длится с полчаса. Он довольно кладет руку на свою машину, аккуратно складывает ноутбук и вытряхивает карманную пепельницу в урну. Машина трогается и выезжает со сквера на дорогу, скрываясь за перекрестком…

…Уже солнце встало и только утренний выпуск новостей разрывается пестрыми заголовками. Пожилой мужчина гладит своего пса, но что-то бросается его взгляду по телевизору. «Сегодня в полшестого утра на … перекрестке водитель иномарки, уснув за рулем, выехал на встречную полосу и сбил машину, которая стояла на стоянке. Водитель скончался до приезда врачей…». Пожилой мужчина встает и идет к письменному столу с орехового дерева, обитому бордовым бархатом. Он сидит и смотрит в окно, потом открывает шкафчик стола и что-то берет. Собака с пониманием смотрит на него. Дедушка идет в комнату, выключает телевизор и зажигает свечку за очередного своего коллегу. Ведь больше некому…

«Негри люблять молоко, може тоже.

Негри люблять молоко може навіть як ніхто.

Я п’ю молоко…»

Повернення завжди раптові і непередбачувані. Вони трапляються та відбуваються лише по відомим їм законам. Найцікавіше – що їх неможливо очікувати і готуватися до них – вони просто забирають тебе з собою…

Ранкові повергнення ще цікавіші. В ранковому поверненні зливаються вже кілька епізодів, спогадів, уяв…хоч все і проявляється певною фантасмагорією. Виходить все переважно як у тому дурнуватому не смішному кіні, хоча все як у житті. Починає світати та прояснюватися – світати за вікном, а прояснюватися в середині. Прибирання.

…Потім все стає на свої місця і обидві кімнати виглядають нічогенько, але трохи туманно.

Телефонний дзвінок був із запізненням в пару годин, але очікування його вже не було – просто стало не важливо. «Погода не льотна, та й тільки 5 чоловік зібралося – ми, ще двоє і ти…Як би було чоловік шість – можна було б їхати». Звичайні слова, та що тут такого? Але осадок лишився – і справа напевне не стільки у погоді. Інколи за таке стає прикро, особливо коли увага мимоволі акцентується з кожною новою посмішкою, поглядом, фотокарточкою…

Цей раз видався непередбачувано веселим. Чекання на пероні, пошук знайомих-моїх-знайомих і надибання мене. Веселля (веІлля?) і знайомі обриси. Багато кого я вже не бачив довгий час, когось ще набагото довше. Про когось чув, хтось навіть не чув про мене. Але ж то правда не важливо? Таке трапляється, коли люди збираються, об’єднані спільним щастям та радістю. І цепрекрасно, хоч і трошечки печально, але більше прекрасно. Слова стають зайвими, все проходить – «memories remain».

«Людина – самостресуюча та саморефлексуюча істота.»

Ніч сьогодні тиха та спокійна. Я стою вже звично біля вікна та дивлюся в небо, на якому жодної зірочки та не видно місяця. На подив чутно тільки шелест листя дерев і лише проїжджають поодинокі автівки. В руці так само звично сигарета, яка доволі повільно тьмяніє.

Згадується, що одна з речей, які мене привабили свого часу до куріння – це дивовижний звук згораючої сигарети – тихий шепіт та вурчання. Так само напрочуд дивно зараз слухати і його.

Занепокоєння викликає тільки хіба що те, що ця тиха, спокійна ніч зовсім не нагадує літню – вона переносить кудись далеко в часі, але досить визначено, в кінець серпня. І як пояснити цю метаморфозу – зовсім невідомо.

Холодний вітер запрошує поринути у його світ і пронестися навколо всього, що тільки може побачити око вночі. Ще хвилинка і от я вже на карнизі, ще секунда – і я ступлю йому на зустріч, та здається вже ступаю. Безмежний політ в безмежжя…

Я стою перед вікном, плечем упершись в іншу частину вікна, а в руці догорає сигарета. Що це було? Приховане бажання чи страхи – сигарета заспокійливо шипить і треба вже її викидати. Вікно зачиняється і все продовжує йти своїм колом.

От тільки знову вітер зазирає до кімнати і принадливо всміхається…

Сейчас весь мир знает, что каратэ является самым сильным боевым искусством. Я доказал это победами в многочисленных схватках с ведущими представителями других школ борьбы. Другим доказательством является моя способность сбивать голыми руками рога у разъяренного быка. Чтобы добиваться этого, я должен был достичь совершенства с точки зрения скорости, выносливости и психологической силы. Людей, видевших, что могу я, и неоспоримую силу других инструкторов каратэ, тренировавшихся в Японии и посланных за границу, привлекло это поразительное боевое искусство и результатом этого явился растущий во всем мире успех каратэ.

Нельзя отрицать силу каратэ: все тело становится оружием, способным на то, что непосвященным кажется невозможным. Но в каратэ сила еще не все. Сила - это не более чем часть, верхушка айсберга, широты и величия каратэ.

Американцы и европейцы часто спрашивали меня, что такое Дзэн. Я отвечаю: «Дзен - это каратэ, каратэ - это Дзэн». Когда спрашивающие возражают, что Дзэн трудно понять и что Дзэн доступен только людям Востока, я говорю, что это неверно. Дзэн везде и в каждом. Когда мне задают вопрос: «Каким образом?» Я отвечаю: «Обучитесь нескольким приемам каратэ с чистой душой, искренним намерением и общей духовной собранностью. Если вы сделаете это, противник перестанет существовать для Вас, не будет больше врагов или союзников, победа или поражение перестанут иметь значение. Вы достигнете успеха при переходе в состояние Дзэн. В дальнейшем, по мере того, как разум будет проясняться и вы будете находиться в состоянии духовной собранности и определенности в том, что вы делаете, вы сможете пребывать в состоянии Дзэн, когда едите, разговариваете с друзьями, пишете, работаете или практически занимаетесь тем или иным видом деятельности. Вот что я имею в виду под мировоззрением Дзэн и духом каратэ.

Философы и священники делают величайшую ошибку, отстаивая мысль о том, что Дзэн является чем-то неясным и труднодоступным в обучении для всех, кроме посвященных. Дзэн существует вокруг нас и внутри нас. Его истинное величие состоит в его доступности, Дзэн - это полное единство тела, намерений и души. Единство такого рода является единственным путем к человеческому совершенству и гармонии с человечеством. Это и есть Дзэн.

Эпизод из жизни великого самурая Иомаоки Тоску, жившего в первой половине XIX в., иллюстрирует мое толкование. Тоску был известен как мастер фехтования и как человек, познавший Дзэн.

Однажды высокопоставленный правительственный чиновник обратился к нему с просьбой обучить его Дзэн. Он много читал об этом, но хотел бы услышать все из уст великого мастера. Тоску пытался склонить его на какой-нибудь другой путь, но чиновник настаивал. Наконец Тоску согласился. Приведя чиновника в тренировочный зал, Тоску велел ему взять тренировочный бамбуковый меч, а сам, вооружившись тяжелым мечом, занял позицию. Будучи совершенно спокойным, он, казалось, изучал боевой настрой. Чиновник сам неплохо владел клинком, но внезапно после крика, сопровождавшего мелькание клинка, Тоску обнаружил, что тот отступает, и в конце концов оказался на полу. Когда чиновник встал, Тоску отвел его обратно к жилым кварталам и сказал: «Что вы думаете о моем Дзэн? Вы видели, как я полностью был поглощен моим клинком. Вы много читали, Дзэн не есть нечто, чему можно научиться из книг».

Позднее Тоску точно предсказал час своей смерти. Когда она приблизилась, он принял позу лотоса и, улыбаясь и разговаривая с друзьями и помощниками, мирно почил.

Погружение в состояние Дзэн не ограничивается применением к боевому искусству, оно может распространяться и на другие виды человеческой деятельности, включая искусство.

В далеком прошлом, в Китайской империи Су, жил художник, который был так знаменит и талантлив, что любой мог указать его. Однажды император вызвал одного из своих слуг и приказал: «Вызвать этого знаменитого художника во дворец. Я хочу посмотреть, на что он способен». Приказ был исполнен. И когда художника попросили написать что-нибудь, тот потребовал для работы спокойное место. Ему предоставили отдельное помещение и художник приступил к работе.

В те времена китайская живопись ограничивалась определенными жанрами, а именно: пейзажами, и требовала большого мастерства, но мало времени. Художник оставался один неделю, потому другую и, наконец, 20 дней, не сделав ни одного мазка.

Удивленный император пришел в комнату художника и, остановившись позади него, спросил: «Почему же так долго?» Художник не оглянулся и ничего не ответил. Его молчание привело в ярость слугу императора, который хотел жестоко наказать дерзкого художника. Но император был более великодушен и снисходителен и велел подождать, сказав, что наказание, если оно необходимо, можно применить позднее с таким же успехом, как и в тот момент.

Через десять дней художник сказал слуге: «Вот моя картина. Покажите ее императору». На картине был нарисован не пейзаж, а тигр. Увидев его, император поразился силе и правдивости изображения. «Это лучшая из картин, когда-либо виденных мною!,» - воскликнул он. - Тигр как живой. Но скажи мне, когда я заговорил с тобой, почему ты молчал? Был чем-нибудь огорчен?»

Художник ответил: «Нет, Ваше императорское величество. Просто когда я что-нибудь рисую, я становлюсь тем, что я рисую. Когда Вы пришли, я был тигром, которого вы видите на картине, а тигры не понимают и не говорят на человеческом языке».

Император понял и с этого момента стал другом и учеником художника. Эта притча описывает мистическую силу человека, мысленно погруженного в состояние Дзэн. Некоторые примеры можно привести из других источников.

Японский художник Негасава Росетсу (1755-99) , ученик Маруямы Окуо (1733-95), полностью отождествлял себя с тем, что он рисовал. Однажды его навестил друг. Подходя к дому художника, он увидел отраженную на тонком листе бумажной шторы окна тень орла. Подняв штору, он увидел только работающего Росетсу. Но интересно то, что в тот момент художник рисовал орла.

Говорят, что китайский художник по имени Ю-Ко становился гибким и грациозным подобно бамбуку, который он рисовал. Известный японский писатель Накабойяши Гочику (1827-1913) долгое время был недоволен своими произведениями. Он был поглощен своей работой, но, по-видимому, неправильно, так как все образы, которые он рисовал, были похожи на него. Позднее он узнал, ч-то должен сконцентрироваться и отождествиться с тем, о чем пишет. И когда он понял это, всегда его образы выражали настроение, соответственно своему назначению. Его вариант образа для слова Весна вызывал тепло, утонченность и мягкость, а его определение для слова Бог внушало глубокое почтение.

В людях, тренированных в концентрации и единстве своих целей, внезапная тревога пробуждает поразительную силу. В, Китае был один знаменитый стрелок из лука, который ежедневно тренировался, достигая совершенства. Однажды осенним лунным вечером он пошел в горы стрелять. Вдруг в тени скалы что-то зашевелилось. Тигр! Изогнувшись и обнажив клыки, зверь был готов к прыжку. Даже искусный боец наверняка был бы захвачен врасплох таким неожиданным нападением. Но стрелок мгновенно зи автоматически сконцентрировал все свое существо в стреле, которую он выпустил из своего лука. Стрела попала в голову. Не останавливаясь, чтобы осмотреть пораженного хищника, стрелок повернулся и пошел вниз.

Но на следующий день он решил, что должен вернуться к месту происшествия и посмотреть, что за тигра он убил. Не важно, как долго он искал, но зверя не нашел. Наконец, он повернул обратно и тут увидел, что его стрела вонзилась в огромный камень. Так велика была его собранность, что позволила ему со страшной силой вогнать стрелу в камень. Эта притча является источником поговорки, что сконцентрированная мысль может проходить сквозь камень. Эта поговорка широко известна на Востоке уже много веков.

Концентрация жизненных сил и духовное единство производят эффект, о котором человек вначале и не подозревает. Я помню, что один из моих воспитанников избил нескольких хулиганов, издевавшихся над стариком. Хотя я сам принимал участие в подобных схватках, но, когда определялся мой путь в каратэ, я никогда не вступал в уличные бои и запретил это делать своим воспитанникам. Я временно запретил этому молодому человеку посещать тренировочный зал. Но дело на этом не кончилось.

Хулиганы полагали, что я защищаю своего воспитанника. Однажды я шел по улице и несколько человек преградили мне путь с вызывающим видом. Напуганные только моим взглядом, они один за другим исчезли. Тогда я понял, что годы тренировки, постоянная борьба на грани смерти, самоотверженная преданность каратэ - вот то, что позволило мне победить во всех матчах во многих странах и, должно быть, отразилось в моих глазах с такой яростью, что хулиган и ему подобные не могут вынести этого и отступают. Я узнал тогда, что эта внутренняя сила, это мировоззрение и дух каратэ можно использовать во всех аспектах жизни и это дало мне возможность жить свободно и без страха.

Я достиг состояния Дзэн благодаря длительной тренировке каратэ. Я полагаю, что возможно достичь этого благодаря преданности другому виду деятельности. И достижения в Дзэн позволяют человеку достичь многого в других областях. Например, я могу выделить священника Дзэн Хакуива, чьи картины признаны современными критиками прекраснее полотен Роуальта или Пикассо.

Но для достижения этого большое значение имеет общее духовное единство. Достижение такого единства не требует времени или особого места для размышления. Этого может достичь каждый, где угодно. Все, что необходимо, это полностью отдать себя деятельности момента, независимо от того, что вы делаете: работаете, едите, торгуете или встречаетесь со своей возлюбленной. Полное духовное единство во всех этих вещах означает постоянную тренировку в Дзэн в любое время и в любом месте: лаборатории для ученых, библиотеке для философов, сцене для актеров и суде для адвокатов и судей.

Один из моих любимых писателей сказал, что произведения действительно удачные никогда не были результатом его преднамеренных усилий, но, казалось, сами воплощались в плоть, когда он растворялся в процессе творчества. Он отмечает, что не считает свое хорошее произведение полностью собственным, и что произведения, созданные исключительно на основе преднамеренных усилий, редко удачны.

В классическом труде на эту тему нет преувеличения в утверждении, что путь бойца является путем познания смерти. Это означает, что бойцы прошлого были равнодушны к заботам о себе, славе и известности потому, что настоящий контакт со смертью постоянно держал их в мире клинка.

Койцуми Ксе-но-ками - основатель одной из наиболее известных школ самозащиты в Японии сравнивал путь самурая с переходом через бурный поток по мосту, состоящему из одного бревна. Это требует полной концентрации и постоянного движения вперед. И, если принцип, на котором основано это сравнение приложить ко всему, жизнь человека стала бы более плодотворной, свободной от смятений духа и выше славы.
             
              

Я почав бути підозрілим. Всюди вбачається н щирість та «підвох», мети якого зазвичай не можу побачити навіть тоді, коли все проходить. Випадкові знайомі та випадові зустрічі починають дратувати – вони не приносять нічого, окрім величезної пустки в серці. Весь час, проведений за певною справою виявляється не доречним, з погляду людини, що сидить на лавочці біля не знайомих перехожих та нервово курить «сигарету за сигаретою, підкурюючи одна об іншу». Звідси і відсутність будь-якого настрою щось робити, працювати з людьми, їх бачити… Я зовсім не такий страшний мізантроп («Мізантроп»?). …Інколи виривається страшенне бажання не бачити певних людей, - скоріше за все саме так. Загалом, людини – дивні істоти. Можна їх любити, ненавидіти, «третій стан», - але без них не можна залишатися людиною. Твариною бути теж якось не дуже хочеться. Все ж, я бачу, що я не буддист.

Але людей можна не любити навіть за їх слабкість. Ні, зовсім не фізична слабкість. Та ніяк не духовна. Слабкість звичайно ж психічна, при чому вона проявляється в усьому, що людина робить задля відчуття позбавлення від неї; як то – куріння, «випивання», відкритий пошук усіляких пригод, або просто підбір шухлядки…Варіантів є багато, але все це не так і важливо – сутність не змінюється, сильнішою ставати їй ставати не вдається, постійний пошук того «самогубства» («втечі»?), а в результаті стає тільки пусто, прикро, темно та сиро – карцер.

Привиди минулого не такі вже і прості речі, як це може видатися на перший погляд, принаймні для людини особисто. Вони щільно ховаються в усіх можливих шпаринках так, що жодні пристрої та хитромудрі артефакти не можуть їх «засікти». А коли контроль стає не таким сильним і вартові системи йдуть на перезміну, ці безтілесні істоти проявляються і починають заново будувати свої форпости з кальцію та інших мінералів у шафах. Коли ж охорона повертається, як правило, бій вона виграє, але битва продовжується і ніхто не може сказати певно коли настане капітуляція цієї білої гвардії. Бої тривають і зараз з перемінним успіхом, і вже наче біліють прапори над горизонтом, але кожної миті все може змінитися; й невідомо в яку сторону. Просто «Зеркало» в яке ми дивимося не відображає того, що є за ним, там – трошки далі, хоча так само не видно що там доволі далеко позаду. Воно окреслює тільки наш простір «зараз». Зеркало – зараз – зигзаг. Слалом певного часу доходить до фінішу, головне, щоб не було тривалих зупинок – саме вони допомагають нашим ворогам – особливо внутрішнім – у боротьбі з самими нами…

…Він запалив сірник у повній темноті – яскравий жовтогарячий вогонь миготів і завдавав болю очам, потрібно було звикнути. Всі закони фізики говорили про те, що світла має вистачити на тривалий час, але відчуття було іншим. Все йшло добре і можна було не хвилюватися. Та раптом все змінилося – сірник зашкварчав і затремтів, вогонь почав грати усілякі експромтні фігури в полум’я було красиве та доволі велике. На цю картину було приємно дивитися, от тільки очі, обличчя та волосся почало припікати. Був дивний звук, потім настала тиша. Все раптово погасло, стало холодно. Через 7 годин кімната відчинилася і тьмяне денне світло оточило кімнату, а разом із ним її оточили кулеметники. Але все це не мало жодного сенсу – в кутку було щось не зрозуміле в тілогрійці, поряд лежав коробок сірників. Коли почали нишпорити, то в якомусь посірілому від бруду та недоїдання кийку знайшли шматочок вуглинки, який нещадно нагадував ниточку того самого…

***

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

***

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

.

Це була Ніч. Пора відкриттів. В сутінках ночі завжди все виявляється таким, яким все є насправді. Ніч. Вона справжня і вимагає справжності та щирості від тих, хто наважився кинути їй виклик та стати перед нею.

Це був Вітер. Нестримні почуття та емоції. Нестримність, жага, відсутність компромісів та улесливих вагань. Тільки рішучість – Вітер не любить коливань.

Це була Прохолода. Тиха, спокійна, п’янка та вічна. Гостра на погляд та сконцентрована на собі.

Це була Тиша. Самотня, прониклива, небезпечна та відверта. Тиша не любить поспіху.

Це була пора, коли лишаєшся сам-на-сам зі своїм відображення у далечині. Майорять ліхтарі міста та зорі. Страшно, небезпечно, інтригуюче та приємне відчуття всеохопленості та чистоти самого себе. Йдеш вперед, не стишуючи кроку, от тільки дзвону каблуків не чутно. Безмежні коридори та галереї провокуючих повітряних замків збуджують уяву, лишаючи позаду все, що було намальоване днем та ґлуздом. Чиста мелодія нової доби обережно чекає з-за рогу. Ще зовсім трошки і вона ввірветься та розіб’є скляні шати. Але це буде згодом, а зараз лише жевріння вогню котлів де варяться індійські приправи та спокійний рух човна, який розсікає желатинову маску безмежності…

Холод спочатку обіймає все тіло, а потім відступає. Поборов! Він повертається, атакує окремі частини корми, двигунів і вітрила. Лишається тільки віддатися на милість течії. Ще трохи, вже не довго – час вмирає, навіть не виникає бажання його скасувати. Все йде своїм плином. Так має бути – це не фатум, просто так мало статися. Морок обіймає – вже чутно його шепіт і він кличе до себе. Коротке вагання. Повертається і пробуджує жагу опору. «Не треба нічого – йди геть!». Питання «чому», «навіщо», «що це» та «як це» навіть не виникають – чітка симфонія швейцарських монументальних годинників. Подив? Звісно ж ні…Човен упирається в щось м’яке та водночас тверде.

Це лише пролог – тепер чекає інша картина: ступаєш на пісок, відчуваєш його теплоту та приємне занурення. Очі досі не звикли до темноти – жодні вправи не допомагають. Але рішучість та сила діяти переповнюють! Спроби огледіти місцину нічого не дають, погляд дивним чином підіймається вгору – і ось начебто вдається побачити якусь картинку…

Вмить все зникає. Очі виявляються досі заплющеними та приємне плекотіння води по солоному мокрому човні заспокоюють. Жодних берегів не видно, не видно жодної води, а далі – не відчувається жодного натяку на мокре дерево човна. На всі горизонти довкола видно тільки безмежність Нічого.

І знову Ніч, Вітер, Прохолода, Тиша та тільки холодне підвіконня відчиненого вікна. З’являються нові актори – чиста імпровізація – про сценарій ніхто і не здогадується. Вічність. Що це було. Неважливо, адже це точно було, це ж так?

                                                                                  

Вкотре за сьогодні йшов дощ. Я завжди його любив – з ним також пов’язано дуже багато спогадів… Коли днями сидиш на підвіконні і те й робиш, що дивишся у вікно – мимоволі виникає бажання чогось. Я можу здогадуватися, що це бажання навіяне тихим монологом дощу. Таке враження, що я розумію що він говорить. І навіть хочеться щось йому відповісти, можливо навіть заперечити…але він забирає слова, як доречні, так і ті що «не дуже». Я ще довго його слухав, розумів – все здавалося таким правильним, адекватним, гармонійним. Але доводиться інколи збиратися та йти. Можливо не на довго, але це вже залежить не тільки від нас.

Дощ продовжував говорити далі – «життя триває доти, доки є історія та хтось, хто ладен її вислухати». Все так просто, як завжди.

Не можу від себе приховати те, що дощ мені подобався завжди, але останніми часами я став до нього ставитися інакше; дивно казати, але чи то не з якоюсь жагою. Не має великого значення, де б він мене не зостав – я буду йому радий.

День був гарний, теплий та світлий – «Великодній». Але дощ продовжував говорити зі мною .Кули б я не йшов, щоб я не робив чи з ким би не говорив – він продовжував говорити зі мною. Так сталося і цього разу, він втрутився в мою розмову. Замість звичайних слів розмови я чув лиш його монолог та відчуття іншої людини з тієї сторони зв’язку…

Мені важко пояснити чому виникає це «незручне мовчання», так само як і виходити з них. І чи варто виходити, адже «найголовнішого очима не побачити», і словами не скажеш. Якщо ж це мовчання і дійсно не приємне, то може це і слідувало дізнатися. Але дощ все знає.

***

Дивин багато буває, одне з них – це диво випадковостей. Цікаво, чи «класик» сам слідував та шукав знаки?..

Мимоволі натрапив на жартівний тест. Але результати чогось мене не надто звеселили.

«Ты готов продать душу- Дьяволу. Стандарт, но всё же...После долгой беседы с ним, он предложил тебе, взамен на душу, знания. Договор был составлен. Вроде и цена устраивает, но пусто, странно как-то...НЕВАЖНО...Теперь у тебя появилось непреодолимое желание рассказать всё, что ты знаешь, ты пытаешься рассказать, но тебя будто не воспринимают всерьёз. Я знаю почему: ты говоришьь только слова и не можешь воодушевить этими фразами, не можешь тронуть сердце, для людей твои слова пусты, как пропасть, в ней звучит и эхо, но его нельзя разобрать... Увы, ссделка была такова, но, знаешь, даже у Дьявола есть душа, эмоции (конкретно я не знаю), он оставил тебе шанс полюбить и стать любимым, всего один раз».

Френди, що ви думаєте з цього приводу?

Щастя – це те, коли… Далі кожен, незалежно від віросповідання, кольору шкіри, статі, переконань, напише своє визначення. Але спільне для всіх буде те, єдине – усмішка. Чарівна, блискуча…

***

«Усмішко, віснику щастя, до тебе звертаємося ми у найскрутніший час! Саме ти, усмішко, зігріваєш наше серце, коли його жже холод! Ти, рятівнику наших душ, що продовжує наше життя, ти даруєш нам спокій, ти даруєш нам «дію», даруєш нам життя! Завдяки тобі, ти чуєш?! Я сміюся, я посміхаюся як хлопчисько, я сміюся над своїми літами, своєю лисуватою головою і сніжною бородою, яка обійняла моє обличчя! Геть! геть! ГЕТЬ! похмурий спокій!!! Я веселий, я радісний, я щасливий, я живий!!!»

Порфірій Ярилович підстрибуючи вибіг з квартири; на його вже давно чекало палке сонце, що ніжило своїм ласкавим промінням землю, оповиту весняними лісовими квітами. Професор, академік підстрибнув так весело, неначе хотів дотягнутися до безмежжя неба, але…

***

Він опустився на землю, сів, схопився… Спина, голова, серце. Порфірій ліг на землю. Очі, ці очі були сповнені болю. Ще мить і чорний ворон своїм крилом закрив той безмежно синій океан, ту кулю на посоху Кроноса. Все щезло, але залишилося одне. Усмішка…

Інколи миттєві погляди, запахи чи навіть звуки породжують набагато складніші та цікавіші роздуми, ніж сплановані розмірковування. Напевне, людина утворена так, що вона придає миттєвості забагато уваги, перед «майбутнім». Як би це було точно так, то таким чином, можна було б пояснити всі глобальні невдачі та проблеми людства, включно з винайденням атомної бомби. Так само мимоволі згадується фраза Альберта Айнштайна. У своїх записах він звернув увагу на те, що якби він знав, що вся проблема полягала не у винайденні бомби, а в тому, що не змінилося людське світобачення, - то він би не думаючи став би фотографом…

Щоб там не було, і як він би потім не розмірковував, людей штовхає йти далі банальні речі - нестримна жага, лінощі та й все. Людина – істота нетерпляча, вона живе, інколи проживає, все і зараз і це має сенс. Але до певного моменту, адже кожного зриває думка, інколи і не один раз, про те, що взагалі нічого не має сенсу.

…Згадується, як копошився у спогадах і під звук води та музики наштовхнувся – як головою об стінку - на спогад. Але він став перед очима не таким, як був. І взагалі, яким він був?!.

Він:

Провінційні готелі

Жорсткі ліжка і ковдри, потерті

Тьмяне світло в покоях

І двері байдуже скриплять

Провінційні готелі

Осередки недовгого щастя

Наші душі ячать

Наші очі сьогодні мовчать

Але час як ріка

Утіка протіка

Провінційні готелі

Право дотику і поцілунку

Право вкрадене в часу

У нестримного бігу життя

Бути тільки собою

Закриватись від світу тобою

Най хоч трішки дихнути

Миттю пристрасті і забуття

Але час як ріка

Утіка протіка

Провінційні готелі

Не забути такого ніколи

Поїзди літаки і таксі

І полеглий подоланий час

Наші зустрічі світлі

Наші ночі незгайно буремні

І народжене небо

У наших ранкових очах

Але час як ріка

Утіка протіка

Вона:

...І така самота під стелею,

Що нам двом місця немає...

Я знаю, як це буває –

Кохатись в дешевих готелях.

Я знаю, як це робити:

Цілунок-обійми-затяжка;

Від диму дихати важко,

Без диму - паскудно жити.

Я:

Все сталося само собою. Час не має значення. Все добігало до свого початку кінця і вилилося в свій початок. Ніколи не скажеш, де закінчується одне і починається інше. От тільки…

Вона в задумі все була…

Лунали місячні слова –

Дзвонами срібла відбивались.

В її очах лише пітьма,

А в голові різнІ питання.

Хотіла щось була сказать –

Слова не вимовили губи:

Можливо він, може вона…

Та хто мо’ зна’ чого не було?!

Вона розплакавшись пішла,

Лишивши після себе сльози, –

А вітер мій їх позбирав

Щоб на світанку все забути.

І знову Він:

Ти кажеш тихо а без тебе менi нудно i зле

Я люблю всi тi твої казки

Ти кажеш тихо а без тебе жити день не день

Цiлий рiк або три

Ти кажеш

Ти кажеш тихо а без тебе менi нудно i зле

Ти нiкуда вже звiдси не йди

Ти кажеш тихо а без тебе жити день то рік

Я хочу бути все там де ти

Ти кажеш

Потреба звернення до щоденника буває не завжди. Зазвичай, коли погано або навпаки. А інколи, коли просто хочеться. А що відбувається у ті моменти, коли ми не пишемо, і не пишемо довго?.. Тоді, наприклад я, розмірковую та намагаюся зловити будь-які прояви погляду життя. Цей погляд може ховатися за різними речами, як-то промінь сонця, шелест опадаючого листя чи просто хрускіт снігу. Інколи достатньо просто навчитися бачити. Хоча, а чи не найважче це?..

Бог для нас чи ми для Н(н)ього ?..

“Отче наш, що є на небесах...”. Чи часто Ви проговорювали цю фразу? Зі свого власного досвіду можу сказати, що напевно часто. Щоденно я декілька раз повторюю цю фразу, здебільшого навіть не задумуючись навіщо. Так склалося – єдина відповідь, яку я маю. Але бувають такі дні, коли всі нагальні справи зроблені або є нагода їх відкласти, і тоді починається найцікавіше: різні “цікаві” питання лізуть мені в голову, як солдати, що штурмують якусь фортецю, і ладні припинити наступ при умові, що отримають пароль-відповідь... І в цей драматичний момент починають народжуватися думки – ще трохи кволі, несміливі, не дуже зв’язані, але ДУМКИ, чорт забирай! То які думки виникають, коли лунає це  “Отче наш”?

Спочатку спадає на думку, що це звичайнісінький культовий обряд, який необхідно виконувати, не звертаючи уваги на його сенс. Та потім, після того, як виступає інша думка зі своїм аргументом, попередня вражає своєю абсурдністю! Аргумент другої здається непохитним: цей “набір слів” є певною специфічною мовою для зв’язку з Творцем, для відчуття спорідненості з Ним. Наступна думка намагається спростувати аргумент попередньої, долучившись підтримки вже висловленої – насамперед, “фраза” є певною формою культу, але лише за формою, а справжній сенс полягає в тому, що ця “мова” дозволяє нам відчути, що ми є кровинкою Батька, Його дітьми... Так виникають думки, породжуючи ланцюгову реакцію роздумів. В результаті цієї “реакції” постає відповідь на питання: “Який сенс в читанні молитви?” Відповідь, яка може нам не сподобатися і яка є досить банальною, проста – ми шукаємо звичайного захисту від наших бід у Вищої Сили (Бога, Творця, Батька, тощо). Ми всі прагнемо бути сильними, незалежними, самостійними; але чи вдається це нам? Інколи так, здебільшого, ймовірно, все ж ні. Під силою багатьох обставин, які  від нас не залежать ( скажімо таких як, воля інших людей, природа, хвороби, тощо) ми стаємо заручниками обставин і маємо діяти виходячи з них. В такому аспекті говорити про нашу абсолютну силу, самостійність говорити не дуже доречно. Та все ж ми тримаємося, боремося, йдемо на абсурдні вчинки (абсурдні для інших) – намагаємося скрити від себе сам факт безвиході... Чи довго це триватиме? До певного моменту, коли сподівання знайти більш-менш реальні обґрунтування продовження “нісенітниці” вичерпуються і залишається лише одне... Шукати щось ідеальне, світле, непорушне, що непов’язане безпосередньо з цим життям – щось містичне, щось “віротворче”... Кінцевим  результатом цих пошуків постає Бог (вірніше, його ідея). Бог як Батько, а ми як Його діти. Що може дати більший захист людині, окрім родини? Хто може краще піклуватися про нас, окрім родини? Що дає нам більше відчуття “потрібності” та не самотності, окрім родини ?!. Промовляючи це “Отче наш” ми відчуваємо членом цієї великої родини, яка ніколи нас не покине, ніколи не зрадить і завжди захистить. Бог стає для нас світом, космосом нашого життя. Він нам необхідний. І ми щасливі, що є хтось, хто живе заради нас, що Він існує заради нас, даруючи нам свою любов, турботу та тепло...

“Але не все так просто і легко”, — говорить інша думка. “Навіть якщо воно і є так, то безсумнівно це хиба! Якщо цей все люблячий бог породив вас, дітей (що зовсім не доведено), то це абсолютно не означає, що він це зробив лише для вашого блага. Скажімо, який сенс комусь створювати турботи, взамін не мати нічого? Якщо вже бог не обійшов абсурдних ситуацій, то що вже говорити про людей? Ні, здається тут не все так просто. Так, бог породив вас, але із власної користі (може йому було нудно, а може це був якийсь його експеримент). Одним словом для власного задоволення, люди є його іграшками, яких він інколи псує, інколи лагодить – так і визначається людське життя. Це не він нам необхідний, а ми йому! Люди є витвором забаганки цієї примхливої волі, яким відведена своя. Дещо мізерна, дещо рабська роль! І не слід втішатися божою волею, його всемогутність – це ще може на нас відігратися... Люди йому необхідні, допоки становлять для нього інтерес. А далі – навіть страшно щось собі уявляти...” .

І така думка теж існує. І це прекрасно, адже чим більше думок, тим більш  різнобарвне наше життя! Життя є дивовижне, воно є прекрасне, не зважаючи на будь-які обставини, що нас турбують! Ми живемо і це є велике чудо: божественне чи ще якесь – різниця не велика, бо все одно ми не дізнаємося правди. Та що є та “правда”? Правда у кожного своя, кажуть, тому те, що є для нас добре, то і є істина, правда, тощо.

А Бог існує для нас. А ми існуємо для нього. Яка за великим рахунком різниця, якщо ми говоримо про людське життя, людську індивідуальність. Ми є такими, а не іншими і кардинально нас змінити ніщо не може. Бог для нас є тим, чим ми хочемо щоб він для нас був, і чим ми хочемо щоб ми для нього були. Секрет простий. Якщо все залежить від бога, а бог залежить від нас, то чи не є дивовижним, що все залежить від нас (“Я”)?..

Нарешті, поставимо питання інакше (і хай кожен дасть сам собі відповідь абсолютно відверто): а чи питання це взагалі важливо – ми для Ньога чи Він для нас?..

***

Ми можемо не ходити до церкви, ми можемо не молитися. Це нічого не змінить. Головне вірити в те, що нам не байдуже і що ми комусь не байдужі. Головне вірити у свій світ, вірити у добро, як би банально це не виглядало. Адже крім віри нічого більше нам не зостається…

Пройшов час з моменту попереднього запису. Не скажу, що не мав часу – час можна знайти завжди, якщо, звісно, хотіти. Але те, чого справді не вистачало – це сил…

Сьогодні той день, коли бути непевним не можна, бо це прерогатива дня наступного. Саме 02.02. в день двох двійок наступає день бабака, який має віщувати погоду на зиму, і от саме тоді вже і маємо цю непевність, хоч і на певну мить. Сьогодні ж можемо дозволити собі бути певними.

Постери

Інколи виникає нещадне бажання подивитися не фільми, а ті постери, які до них йдуть. Постер – це справді цікава річ. Він має нести суть, настрій, привертати увагу, але при цьому не казати нічого зайвого. Це дійсно важка робота для їх виконавців. Це те саме враження, яке виникає між людьми, котрі знають одне-одного багато років (як їм, трапляється і таке, здається), коли достатньо подивитися і…все. Більше нічого не потрібно. Коли можна просто помовчати – і я не говорю про незручне прогалину в розмові, звісно ні. Це той момент, коли люди зустрічаються не для того, щоб поговорити (хоча сама розмова може тривати), а щоб помовчати – коли слова стають зайвими і лишаються тільки те, що «не сказати словами»…слова лишаються, як музика на бекґраунді. Приємна, що заповнює пустоту декорацій. Та не більше – навіть пару слів, написаних на папері (або його заміннику) варті більшого…

В той ранок мені не хотілося дивитися фільми. Не тому, що я їх не люблю – у мене навіть є 100+ вартісних фільмів (за моєю версією). Але не було бажання. Натомість було бажання переглянути їх кількома словами. Так вийшло кілька етюдів, які не були схожі, але були значно знайомі. Тож, без слів.

Етюд №1 («И тога я обрадовался, когда увидел утром под деревом труп моего врага»)

Етюд №2 («THANK YOU FOR QUICKIE. ALL MY LOVE»)

  

           

Етюд №3 («Он вот так тоже водку пил – с горла; - Зачем?! – Чтоб девушку завоевать…»)  

Етюд №4 («I wonna my people rights just now!»)

Етюд №5 (”You were never second”)

Пару днів тому я почув фразу…

«…приїжджай на весілля». Коли я прийшов додому, звичним рухом ввімкнув свій багатостраждальний лептом. На мене чекало багато повідомлень – ось що буває, коли забуваєш вимкнути Інтернет (принаймні вийти з різноманітних «клієнтів») перед виходом з дому. Кілька повідомлень про обручення та планів на весілля. Я задумався…

Ми живемо у постійно змінному світі. Швидкість прискорюється. Вже не можна бути певним де та як опинишся не через тиждень, а вже через пару годин. Що це – необхідність, чи втрата контролю? А може ні те, ні інше. За часом не помічаєш певних речей, але найбільше – що і ти змінюєшся. Це не досить приємно, але правда. Треба встигати змінюватися, адаптуватися до віку та часу, очікувань.

Але інколи заспокоюєшся фразами на кшталт: робота, не час, от зараз тільки закінчу це…насправді їх (за)багато і вони різні. Так можна не помітити, що нІколи сказати тієї заповітної фрази людині, яка зовсім поряд. І «Ти ніколи не була на другому місці…» це лише одна з них.

 

На столі незвично прибрано. Навіть не доводиться переставляти настільну лампу, щоб звільнити трохи місця. Крім порядку на столі лежить заліковка, старі фотокартки та спортивний паспорт.

З динаміків лунає музика, а за вікном – спокій.

У кімнат напівморок. Музика та вітер з вікна створюють особливу атмосферу. На столі лежить свічка, наполовину згорівши. Колись тут стояв малахітовий підсвічник, але його вже давно не було.

Рука мимоволі хоче нащупати щось на столі, інтуїтивно здогадуюся що то мала бути сигарета. Але ні попільнички, ні сигарет немає. Рука наштовхується лише на мишку. Я не курю вдома – хоча здається раз все ж було – та й третій місяць пішов як кидаю.

Лежать речі, як уперше.

Заліковка не привертає увагу – там лише оцінки, які мали б асоціюватися зі знанням. На рахунок оцінок я впевнений, а от на рахунок останнього сумніваюся. Ні ,зовсім не тому, що я можу про себе сказати словами грека чи араба, скоріше, мова йде про знання як протиставлення загальній ерудиції. Знання як таке, як світ що завжди поруч, як те, що робить тебе особливим?..По різному можна сприймати. Але те знання, яке робить нас розумними, яке не робить нас ідіотами…

Оцінки – це лише позначки, карлючки, які не належать нам. Можливо нашим близьким, можливо тим хто їх ставить, можливо якомусь дзядзє.

Я ніколи не любив фотографуватися. Зараз особливо. Не можу сказати коли це почалося, так само як і відповісти чому. Але фотографувати мені подобається, особливо випадкові мотиви, випадкові сюжети, випадкові пейзажі. Це те місце, де можна сховати від планів, від сумбурності життя, яке раз захоплює і мчить нас, додаючи швидкості. Зупинки між станціями не рахуються.

Паспорти мене лякали. Я довго не хотів отримувати паспорт, так само як і код особистості. Але сил сперечатися було замало. От тепер і маю «паспорт». Паспорт ще гірше за костюм! Але костюми я ношу так само… Паспорт на столі мав говорити про силу духу, розуму, відчуттів. Але говорить про слабкість, принаймні, першого. На останній сторінці написано таємничу річ. Загадковою мовою і знайомими словами одразу. До цього повертаєшся раз-у-раз. Колись я дізнаюся. Але то буде «колись»…

«Світ змінюється, і ми разом з ним».

Я біжу. Падаю, підвожусь на ноги і знову біжу. Захеканий, спітнілий, забігши не туди, не можу згадати куди було потрібно. Опиняюся серед будинків, дерев та доріг уперше.

Страх, холод, тиша. Навмання плентаюся куди ведуть очі, на якісь «знайомі» кольори та обриси. Заплутуюся ще більше. Нікого на сотні метрів навкруги – тільки підбігаєш у напрямку маси, – і те саме. Але тепер контури людино-образів видаються ще далі та ще страшніше…

Я прокинувся від стукоту в шибку. На столі я заснув на фотокартках, які розглядав вночі. Біля вікна стояв білий голуб. Він дивився на мене, розглядав. Ми мовчали. Пройшло пару хвилин і він полетів. З-за обрію та будинків почало сходити сонце. Починався новий день…

Коментарів не мало бути

Лише почуття – чисті почуття. Слова непевні, вони роблять зайвими та надуманами прості речі, які і так давно зрозумілі. Особливо,  коли мова йде про почуття між чоловіком і жінкою.

Все відбувається просто тут і зараз між ними. Жодних зайвих рухів, жестів. Жодних слів. Тільки музика навколо та музика сердець. Погляд, що спалює одразу, який знищує все, окрім клаптику їх світу…

І нехай тільки п’ять хвилин їхнього життя…

                                            …люди, які шукають цього все своє життя.

І йдуть, знайшовши вічність…

Шарився у своєму нстрої та Інтернеті і випадково віднайшов цікаву річ.

Запис зроблений 1961 року.

 

Єдині слова, які після цього можуть бути сказані – 60-ті це таки справді дивовижна епоха!

Осоливо, коли можеш бачити її з ХХІ сторіччя…

  Створюючи запис, помічаю, що наступний стає коротшим за попередній. Пояснити         зараз     це важко. Можливо це тому, що стаю все стомленішим. Бажання писати         не зникає, але     от сили та фантазії вписувати все у цілісний образ, який потім         можна прочитати, через час навіть мені інколи не вистачає. Але я буду старатися…

Не так багато часу назад, я познайомився зі сервісами, які пропонують заповнити анкету, за якою потім можна знайти колишніх однокласників, одногрупників, ще раз одногрупників, колег по роботі… Приходиш туди з однією метою, а потім ідеш зовсім з іншою. Сталося, що мені довелося було змінити коло спілкування. Нові враження – нове «життя». Добре почуваєш себе у тепер вже звичному стані, поки привиди минулого не стукають у двері…

Старі-нові…

Людина входить у світ не сама. Протягом усього життя її оточують люди, навіть, якщо вона на них не звертає увагу. Принаймні, коли люди-людина знають про існування одне-одного, навіть якщо це у односторонньому порядку. Без людей, навіть втрачається сенс самоназви, «людина». У житті трапляється різне – одні знайомі йдуть, інші навпаки з’являються. Як би людина не хотіла самотності, але потреба в людях так чи інакше залишається.

Деякі імена, обличчя, спогади, риси забуваються, але варто нагадати, і все повертається на своє місце. Щоправда, якщо сильно-сильно захотіти.

Я не сподівався на повернення. Але воно мене зачепило. Несподівано, негадано.

«Давно не бачилися…»

Зазвичай, це найпоширеніша фраза для тих, хто віднайшовся. Так само, звично, пишу її я. Бо, як правило, віднаходять мене. Але перед тим, як написати заповітну фразу, я довго думаю. А чи радий я від того, що минуле повернулося до мене? Чи дійсно я цього хочу? І чи не втік я навмисне від того?.. Багато питань залишаються без відповіді, але розмова триває. До певних з них, я потім не повертаюся, але ці люди залишаються у френд-стрічці, інші ж час від часу поновлюються.

Життя насправді нічому не вчить. «Навчити не можна, можна навчитися…», якщо, власне захотіти. Поки що мені так зручно. Але навчився, що тікати від усього на світі зовсім не варто. Немає ніякого сенсу. Принаймні треба щось вирішити, хоча б для себе. Але і це буває важко.

Спалити мости.

Спалити мости легко, а от забути? Забути важче, а чи взагалі можливо?!

І от ставлю крапку. Питань як завжди більше за літер у абетці…

Ми намагаємося не думати про зміни, які відбуваються. Вірніше, ми мало їх помічаємо, віддаючи перевагу ситуаціям, контекстам та відношенням. За цими безмежними рухами поза нашою увагою інколи залишаються атрибути нас самих, наша фізична (біологічна?) оболонка, навколишній світ, а інколи навіть наші близькі.

Світ для життя.

Світ, у якому ми живемо неможливо ніяк ні описати, ні повноцінно уявити – це те саме, що описати всі кольори, всі дерева, або навіть дати назву всім хмаринкам. Можливо, в межах моєї фантазії це все просто не поміщається. А загалом я люблю фантазувати – і певно у таких фантазіях мені представляється правда про світ. Моя правда про мій світ.

Там я малюю собі дім, своє подвір’я, вулицю…там, за рогом буде пагорб, а внизу річка. Там зелено, сонячно, навіть коли йде дощ, бо від нього можна сховатися у лісі, де пахне життям та свіжістю. Там, привітні люди, там завжди тобі раді. Там…

«Але насправді все зовсім інакше».

Насправді, світ не такий, яким ми його собі уявляємо. Він набагато складніший, багатоманітніший, і у ньому все не так трапляється як нам хочеться. Це більше не світ для життя, а світ для виживання. Лиш деяким вдається знайти у ньому те, що змушує жити в обох світах відразу, при чому, жити гармонійно. Зазвичай, я мрію, тобто конструюю якийсь світ, обдумую його план та архітектуру. В цей момент час іде, не питаючи нас, в якому з двох світів йому проходити – він сам робить свій вибір. Перебуваючи в одному з них, не помічаєш як він проходить в іншому. Так сталося, що мені не завжди вдається розібратися в часових поясах, а особливо у цих часових просторах. Такі переміщення не приносять нічого задовільного окрім певної плутанини, яка потім видається смішною. Але т вже потім, напевно.

Спостереження.

Не так давно я помітив невеличкі зміни, хоча ні, я помітив, що зміни почали відбуватися. Спочатку я трошки злякався, потім це стало виглядати смішно. Тепер не знаю. Я просто помітив абсолютно білу волосинку у себе на руці. Вона була не прозора, не жовтувавата, а біла. Біла як сніг. Але не так це мене злякало, як те, що я це помітив і здивувався. Так, я злякався свого подиву. Я не думав, що я біологічно змінююся. Я старався цього не помічати, та що там старатися – я цього і не помічав. Але тепер інакше. А ще, дивно від того, що я не помітив як змінюються люди навколо, при чому ті, яких бачиш постійно і, здавалося б, можеш описати в усіх деталях їх вигляд з хвилини в хвилину. Але у мене все інакше. Коли бачиш людину з засніженою головою…і розумієш, а таке чекає і на тебе – хтось навіть і не помітить, що ти вже не той, що час пройшов. І стане не пособі, і трошки важко та прикро…